sexy...
Настрій перед дорогою був як завжди…. Начеб то спокійний, але переривався купою безглуздих хвилювань за Нього, того хто йде поруч, і буде сидіти переді мною.
Але так трапилось, що усю дорогу Ми сиділи поруч.
Я не вірю ні у фатум, ні у долю, ні у іншу фігню одного значення. Життя кидає мене у брудні калюжі постійно, і я взагалі то вже звикла. Лише вчора був дуже поганий момент. Мені хотілось плакати, хотілось…але дякуючи новій техніці медитації, якій я навчилась нещодавно усе трішки поліпшало…
Я не вірю у те, що Ми разом навмисне, чи на зло комусь там…Я просто цим насолоджуюсь..
Насолоджуюсь Нами і Дорогою… Дорога легка, і майже однакова. Цю дорогу я перетинала десятки, сотні тисяч разів… Мабуть колись я зможу навіть пройти її пішки… якщо звісно стану супергероєм із навичками швидкого ходу.
Дорога з Ним – щось нове, щось геть не ходжене…щось дуже розслаблене і довірене Йому…
Нам пощастило. Нас узяла до себе монахиня. Це було так дивно – монахиня… Класна тьотка, чимось заклопотана, уся в собі… але як та комуняка – цілковито впевнена, що тре усім допомагати. Мрію такою ж бути як виросту
Хоча… мабуть вже ж не монахинею… бо не придатна я до такого…
Було так обломно … перед цим я штовхала довгу промову, що дуже рідко у машину беруть жінки… а тут одразу. Мабуть це через Нього, чи через Нас.
Підкинувши Нас трохи вона здалась. Повела свій драндулет кудись там у зовсім інакший Світ, Світ сповнений окремих соціальних реалій, надій і сподівань.
А тоді мені стало ще облом ніше, бо наступним добрим Янголом був старенький дідусь і його донька, чи племінниця… вони терпляче мовчали, і ми їхали. Це була якась така таємна угода, що порушувалась лише моєю із Ним балаканиною… і дощиком ззовні… може мені здалось, може цей дощик просто був у них всередині?
Далі халявний нужник… Я вже казала як я люблю Мак Дональдс? Він хал явний, тай ще зі зручностями… це вам геть не кущі, чи поле… Ароматизований папір, добре рідке мило…
Багато пива, Його старі друзі, старі спогади, старі форуми і чати, старі ігри, нові враження… великий гарнючий рудий кіт.
І знову… дорога…
Діалог із нею, колись він кінчиться, і хтось із нас точно виграє… хто ж програє?
Балачки з растаманами – початківцями, стрьомні скіни, обдовбані що жах… А тоді, тоді чувак, що любить борщ, і море…
Майже ніч, рідні дерева, рідні будівлі, і жахні доріжки…
Пародія на все, і ніщо…
Солодкий сон із Ним, хай би він тривав вічно.
Але так трапилось, що усю дорогу Ми сиділи поруч.
Я не вірю ні у фатум, ні у долю, ні у іншу фігню одного значення. Життя кидає мене у брудні калюжі постійно, і я взагалі то вже звикла. Лише вчора був дуже поганий момент. Мені хотілось плакати, хотілось…але дякуючи новій техніці медитації, якій я навчилась нещодавно усе трішки поліпшало…
Я не вірю у те, що Ми разом навмисне, чи на зло комусь там…Я просто цим насолоджуюсь..
Насолоджуюсь Нами і Дорогою… Дорога легка, і майже однакова. Цю дорогу я перетинала десятки, сотні тисяч разів… Мабуть колись я зможу навіть пройти її пішки… якщо звісно стану супергероєм із навичками швидкого ходу.
Дорога з Ним – щось нове, щось геть не ходжене…щось дуже розслаблене і довірене Йому…
Нам пощастило. Нас узяла до себе монахиня. Це було так дивно – монахиня… Класна тьотка, чимось заклопотана, уся в собі… але як та комуняка – цілковито впевнена, що тре усім допомагати. Мрію такою ж бути як виросту
Хоча… мабуть вже ж не монахинею… бо не придатна я до такого… Було так обломно … перед цим я штовхала довгу промову, що дуже рідко у машину беруть жінки… а тут одразу. Мабуть це через Нього, чи через Нас.
Підкинувши Нас трохи вона здалась. Повела свій драндулет кудись там у зовсім інакший Світ, Світ сповнений окремих соціальних реалій, надій і сподівань.
А тоді мені стало ще облом ніше, бо наступним добрим Янголом був старенький дідусь і його донька, чи племінниця… вони терпляче мовчали, і ми їхали. Це була якась така таємна угода, що порушувалась лише моєю із Ним балаканиною… і дощиком ззовні… може мені здалось, може цей дощик просто був у них всередині?
Далі халявний нужник… Я вже казала як я люблю Мак Дональдс? Він хал явний, тай ще зі зручностями… це вам геть не кущі, чи поле… Ароматизований папір, добре рідке мило…
Багато пива, Його старі друзі, старі спогади, старі форуми і чати, старі ігри, нові враження… великий гарнючий рудий кіт.
І знову… дорога…
Діалог із нею, колись він кінчиться, і хтось із нас точно виграє… хто ж програє?
Балачки з растаманами – початківцями, стрьомні скіни, обдовбані що жах… А тоді, тоді чувак, що любить борщ, і море…
Майже ніч, рідні дерева, рідні будівлі, і жахні доріжки…
Пародія на все, і ніщо…
Солодкий сон із Ним, хай би він тривав вічно.